Складно сказати, чи я щось подібне очікував. В кінці кінців, Ленід Моїсейович відправляв зображення у Вайьер кожного ранку і вечора, це була його домовленість з учнями про те, щ він досі живий, хоч і самотній. Людині було 92 роки. В січні-місяці його щоденні повідомлення перервалися, як виявилося, через зламаний телефон. Тому і зараз я не приділяв уваги його мовчанню, але щось таки мало підказати… Навіть не знаю, чи подібну відсутність уваги можна назвати безсердченістю, чи просто зосередженістю на своєму життю і своїй сім'ї.
Проте ти заходиш у фейсбук і дізнаєшся, що людини немає вже 3 дні. І то сумно, особливо коли концетруєшся на цьому. Я абсолютно приймаю смерть, Леонід Моїсейович прожив довге і щасливе життя, але все рівно сумно, коли така важлива людина йде з нього, а в тебе немає можливості цьому зарадити.
Надія мене трохи розрадила, описавши обставини смерті. Я пообіцяв першим ділом поїхати в Житомир після війни і віддати шану Великій Людині. Він надзвичайно любив життя і був сильною та відданою справі людиною. А також він був чудовим вихователем для мене. Впевнений, що без його впливу я став би гіршою людиною, ніж є зараз.
Всі інші події - то лише бліда тінь тої нвини. Хоча під кінець дня мене сильно відволікли розмови з колегою з приводу того, скільки треба спалити депутатів, щоб люди в Україні нормально жили. Моя відповідь(нуль) явно його не задовольнила, як і заклики будувати громадянське суспільство. Однак самим своїми аргументами і володінням мови я напрочуд задоволений. Можливо, вже через пару років моє володіння українською зрівняється з російською. Дуже на то сподіваюсь.
Мені подобається звичка писати. Все ще є внутрішній спротив в плані вияву своїх емоцій в електронному вигляді, але завжди після виписування відчуваєш себе оновленим. Ніби ти ділиш тягар своїх турбот з… якюсь іншою енергеикою. Поки що мені дуже подобається результат, сподіваюся його підтримувати і надалі.